18 квітня 2016 р.

Хто б і як не ставився до обгрунтованості, логічності й необхідності об'єднання українських православних юрисдикцій в Єдину українську помісну церкву, і як би її не називали, слід визнати, що далеко не всім до вподоби шлях, обраний ієрархами Української автокефальної православної церкви та Української православної церкви Київського патріархату, за для досягнення цієї мети. Прагнення з одного боку зберегти "статус кво", а з іншого, - отримати додаткові повноваження, а звідси й матеріальні надходження, - розривають на шматки обидві конфесії, а ієрархи стрибають між ними, наче зайці за морквою в городі.
От, наприклад, 51-річний єпископ Мукачівський і Карпатський Віктор (Бедь), як мінімум, 4 рази змінював юрисдикційну підпорядкованість, декларуючи (в хронологічному порядку), що є кліриком Української православної церкви, потім Елладської Церкви, а весною 2015 року просив прийняти до кліру Української православної церкви Київського патріархату з обов’язковою вимогою висвятити його на єпископа в Ужгороді, оскільки навколо його імені виник черговий скандал. Зважаючи на відсутність жодної підтримки та підпорядкованих парафій на Закарпатті УПЦ КП відмовилася прийняти його до кліру своєї Церкви, після чого Віктор Бедь перейшов до УАПЦ, ставши, як пишуть в Інтернеті, "одним із харизматичних та найбільш контраверсійних ієрархів сучасної України".
І сміх, і гріх, але Віктора Бедя, як і деяких інших його колег, неодноразово звинувачували у сексуальних домаганнях до студентів.
Так, 11 червня 2015 року жителі Ужгорода звернулись до митрополита Макарія, новообраного предстоятеля УАПЦ із листом за підписом 87 осіб, де зазначили, зокрема, що готові засвідчити викладене в листі особисто. Даний документ був опублікований в блозі диякона РПЦ Андрія Кураєва. В листі Віктора Бедя звинувачують в гомосексуалізмі, сексуальному переслідуванні студентів Ужгородської української богословської академії, оплаті за гомосексуальні сексуальні послуги отримані від студентів тощо. В листі також зазначено, що його дружина розлучилась із ним через те, що дізналась про його гомосексуальні схильності.
А от і відомі скандальні скрін-шоти зі службового листування владики, які й спричинили цей гучний по міркам Закарпаття скандал.
Слід наголосити, що зі сторони самого Віктора Бедя жодних коментарів із приводу згаданих звинувачень не було надано й досі, однак, очевидно, настоятель УАПЦ о.Макарій цілком задоволений служінням цього ієрарха, бо "дарує" йому такі "пустощі".
Вікарій Київської єпархії 63-річний Володимир (Черпак): перебував у клірі УПЦ КП до 2006 року, де мав численні конфлікти з Патріархом Філаретом та іншими ієрархами, які звинувачували Володимира Черпака у зловживанні алкоголем. Це один із найбільш поміркованих, патріотичних та схильних до налагодження контактів з УПЦ КП ієрархів УАПЦ. Однак, і його персона на настільки однозначна в українському православ'ї. Відомо, що у 1986 р. він змушений виїхати до Латвійської РСР, де влаштувався на посаду страхового агента Держстраху Ленінградського району м.Рига, одночасно, виконувавши послух псаломника Ризького Архангело-Михайлівського храму та Свято-Успенського храму м.Єлґави (Латвія) за благословенням митрополита Ризького і Латвійського Леоніда (Полякова) та благозволенням Ризького благочинного митр. прот. Петра Смиковського. Вже у 1987 р. з благословення бл. пам'яті митрополита Леоніда поступив у 2-й клас Ленінградської Духовної Семінарії, яку закінчив за ІІ-м розрядом 1989 р. і був зарахований до Ленінградської Духовної Академії без вступних іспитів. 9 грудня 1989 р. у храмі Святого Апостола і Євангеліста Іоана Богослова Ленінградської Духовної Академії та Семінарії митрополитом Ленінградським і Новгородським Алексієм (Рідіґером), майбутнім Патріархом Московським і всієї Русі, висвячений у читці.
23 червня 1990 р. у Свято-Троїцькому соборі Александро-Невської лаври м.Ленінграда, єпископом Ладожським, керуючим Ленінградською єпархією, преосвященним Арсенієм (Єпіфановим) Володимир Черпак рукоположений у сан диякона, а вже через місяць у Св. Миколаївському храмі пос. Сабліно Ленінградської єпархії тим же єпископом Арсенієм рукоположений у сан пресвітера.
Одночасно, навчаючись в Ленінградській Духовній Академії (СПбДА), з благословення митрополита Ленінградського і Ладожського Іоана (Сничева), виконує послух диякона у Свято-Троїцькому соборі Александро-Невської Лаври м.Ленінграда, Царськосєльського храму; священика Преображенського собору, Свято-Катерининської церкви селища Динамо Ленінградської єпархії, Свято-Миколаївського кладовищенського храму на Охті м.Ленінграда.
Втім, вже у серпні 1990 р., з благословення блаженнійшого митрополита Львівського і Галицького, намісника Київського Патріаршого Престолу Іоана (Боднарчука), перебуваючи на канікулах, відправив Божественну літургію біля сплюндрованого комуністами храму в м.Хмельницькому, у співслужінні з протодияконом Святішого Патріарха Мстислава Олегом Куликом, вимагаючи від властей повернення храму УАПЦ, а через кілька місяців у 1991 р. дістає благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї України Мстислава бути настоятелем Св. Покровської Подільської церкви (м. Київ, вул. Покровська, 7) і секретарем Патріархії УАПЦ, а також заохочений продовжити навчання у Ленінградській духовній академії, проте вже у червні того ж року кидає навчання у Ленінградській духовній академії, діставши благословення від єпископа Ризького і Латвійського Александра (Кудряшова) на "перехід в іншу єпархію", а у липні, відправою Божественної Літургії у Свято-Покровській Подільській церкві м.Києва остаточно приймає послух настоятеля храму. З 1 вересня 1991 р., з благословення Святого Патріарха Мстислава, одночасно приступає до послуху секретаря Патріархії УАПЦ.
Неможна не відзначити, що о.Володимир є одним із основних організаторів Всеукраїнського міжрелігійного форуму у 1991 р. від УАПЦ й був послідовним прихильником об'єднаної Православної Церкви в Україні. Разом із архієпископом Володимиром (Романюком), вели переговори про об'єднання з митрополитом Київським і Галицьким, Патріаршим Екзархом всієї України, а нині предстоятелем УПЦ КП Філаретом (Денисенком), ще до позбавлення всіх санів і посад у РПЦ, переконуючи його перейти в лоно УАПЦ і визнати предстоятелем Церкви Святішого Патріарха Мстислава, однак, відомо, що ці перемовини із тріском провалилися, а значуща частина УАПЦ об'єдналася із УПЦ Московського патріархату, на десятиліття скріпивши розкол в українському православ'ї.
Не дивлячись на цілковите погодження ще тоді багатьох організаційних питань, слід відзначити, що переважна більшість УПЦ МП, хоча й підтримували певний автономізм своєї ієрархії, все ж свято оберігають верховенство Москви, змирившись із васальною роллю України. Натомість УПЦ КП послідовно намагається стати у безпосереднє підпорядкування Вселенського патріарха Константинопольського Варфоломія, відкинувши "пильну опіку" з Кремля, і спромогтися на поширення у світі саме українських православних церков у чи не найчисельніших у світі українських діаспорах у Канаді, Австралії, США тощо.  
І це розуміють переговорники по обидва боки "барикад", проте, мудрості таких ієрархів, як о.Володимир (Черпак), нерідко протистоїть юнацький максималізм і радикалізм таких владик, як 37-річний єпископ Херсонський Миколаївський Борис (Харко), - наймолодший і поки що єдиний ієрарх УАПЦ, висвячений митрополитом Макарієм 23 серпня 2015 року.
Як характеризують о.Бориса віряни, він - особа винятково заідеологізована, вихована "радикалістами" з Львівського Братства Апостола Андрія Первозванного у категоричному неприйнятті самої концепції об’єднання з УПЦ КП та особистій неприязні до глави УПЦ КП. При цьому, ця зовсім не християнська непримиренність обгрунтована, нажаль, не прагматичними міркуваннями, адже фінансово-економічна освіта й вчений ступін доцента, кандидата економічних наук, цілком дозволили б о.Борису розгледіти "ворожі" інтереси по обидва боки переговорного процесу, а виключно власною гординею та хворобливими, назадоволеними владними амбіціями, які ще не один раз будуть використані на шкоду всьому українському православ'ю. 
От і виходить, що перелічені ієрархи УАПЦ, не дивлячись на всі їх особисті заслуги перед паствою та внесок у розбудову віри православної в Україні, нажаль, залишаються неспроможні не тільки виступити послідовними апологетами єдиної помісної церкви в країні, а на цьому шляху шукати компроміси та йти на реальні поступки, але й домовитися з-поміж собою. Зрозуміло, що більшості вірян вже давно "до Святого Афону", кому підпорядкована церква, куди вони приходять поспілкуватися із Всевишнім, адже обрядова й інша атрибутика у всіх трьох православних конфесіях практично не відрізняється одна від одної. Віряни приходять до Бога, а не до Філарета, Онуфрія чи Макарія, проте, міжусобиці, до яких спонукають своїх пресвітерів ієрархи, ведуть і до того, коли вже і віряни починають чубитися за "свою правду". Чи того хтів Господь, панове? Схаменіться і домовтеся, не гнівіть Бога!

"НМ"

0 комент.:

Дописати коментар

Нас читають



Архів повідомлень

© Анатоль ФАРРА 2015. На платформі Blogger.

Наш СУПЕР ТОП-10

Актувльні публікації

Recent Posts Widget